Значки міста Чоп, міжнародних пасажирських поїздів та "Поїздів дружби", що йшли через Закарпаття ©

с

с

Залізничний вокзал в місті Чоп. 1915 рік

Залізнична станція Чоп. Поштівка 1930 року

Перша залізниця на території сьогоднішнього Закарпаття була збудована у 1872 році. Вона з’єднувала міста Чоп та Ужгород. У 60-70-х роках 19 ст. були побудовані залізниці Чоп – Мукачево, Чоп – Берегово – Севлюш – Королево – Хуст – Тячів – Мараморош Сігет. Вони з’єднали територію краю з центральними регіонами Угорщини і Трансільванією. У 1894 році  було завершено будівництво залізниці Мараморош Сігет – Рахів – Ясіня, що забезпечила залізничний зв'язок з Галичиною через Яблунецький перевал. Завершення у 1881 році будівництва залізниці Мукачево – Свалява – Лавочне, а в 1887 році – Лавочне – Стрий з’єднало Закарпаття з Галичиною через Верецький перевал. Введення в дію (1893 р.) лінії Ужгород – В.Березний, а  згодом (1903 – 1905 рр.) Великий Березний – Ужок відкрило шлях через Ужоцький перевал. Сьогодні через територію області проходить 5-й Критський транспортний коридор  Трієст – Будапешт – Любляна – Чоп – Львів, через який транспортується близько 40% вантажів, які долають західний коридор України. 

Найпотужнішим залізничним вузлом є станція Чоп, що знаходиться на стику кордонів України, Угорщини та Словаччини. Щодня через неї проходять десятки поїздів. 

 

 

"Незаперечним є той факт, що ще тридцять років тому між Чехословаччиною, СРСР, НДР, Болгарією та Польщею курсували десятки "Потягів дружби", повних обраними туристами з сумками сувенірів. Ці сувеніри були призначені для невідомих друзів з братніх областей, міст, заводів, шкіл та установ. Мета поїздок – познайомитися з успіхами соціалістичного будівництва. Крім того, після подій 1968 року, керівники СРСР та Чехословаччини прийшли до висновку, що дружні зв’язки між народами треба заново "активізувати". Тож "подружилися" Братислава з Києвом, Західнословацький край з російською Саратовською областю, а Закарпаття зі Східнословацьким краєм.

"Найяскравіші враження ми отримали вже у Чієрнєй над Тісов та Чопі, де потяги переобладнували для їзди на більш широкій радянській колії," -  розповідають словацькі учасники. 

 "Ласкаво просимо, дорогі друзі з Радянського Союзу!" -  таким банером на головному корпусі університету в Мартині у вересні 1973 року зустрічали делегацію працівників радянських вишів, що прибули "Поїздом дружби".

Етнолог Люція Сегльова дослідила всі обряди, що супроводжували такі візити: - "Насамперед учні вручали гостям букети червоних гвоздик, а керівник радянської делегації, в свою чергу, дарував керівнику школи значок "Поїзда дружби".

Сьогодні ми можемо розповідати про це з посмішкою, але тоді кожен з організаторів таких заходів був під постійним "моральним пресом", адже все ретельно контролювалося політичними органами. І вдома, і там – за кордоном…  

"Потяги дружби" були лише для обраних, організовували їх профспілки, молодіжні та інші масові громадські організації. Фінансувалися в основному за рахунок власних та державних коштів. Таким чином, згадані поїздки для їх учасників були практично безкоштовні.
За спогадами колишнього політпрацівника регіонального парткому, який не побажав назватися, тільки до російської Саратовській області з Братислави щороку відправляли по п'ять-шість "Потягів дружби".

В кожному з них було по 10 вагонів, в яких подорожувало до 36 пасажирів. Більшість з них були передовиками – представниками різних професій, підприємств або галузей. Відбір учасників поїздки проводили профспілкові та громадські організації. Також учасниками поїздок були представники мистецьких колективів та видатні спортсмени.

Після 1989 року практика "Поїздів дружби" зникла."

Інформацію взято звідси.

Значок Чопської митниці