Ужгородський механічний завод виріс з невеличкої дослідницької
майстерні, яка розпочала роботу в приміщенні на вулиці Толстого у 1946 році.
Нині важко сказати, які саме досліди проводили в тій майстерні, однак відомо,
що згодом підприємство почало спеціалізуватися на випуску нестандартних засобів
кріплення для суднобудівельної галузі. У кінці 1951-го для тоді вже успішного
підприємства місто виділило на околиці Ужгорода великі земельні площі, де
почалося будівництво нових корпусів заводу. Приблизно тоді Механічний освоїв
виробництво меблів та обшивочних матеріалів для залізничних вагонів, а трохи
пізніше почав працювати на "оборонку", виготовляючи легкі дерев'яні
та пластикові меблі й внутрішнє оздоблення для військових кораблів та підводних
човнів.
Підприємство завжди вважалося закритим, секретним.
Навіть назва в нього була обтічна, аби американські шпигуни не здогадалися, що
на ньому виробляють. Проектували унікальні меблі тут таки, для цього при заводі
було створене спеціальне конструкторське бюро "Едельвейс", де
працювало до 200 інженерів-конструкторів найвищого класу.
На кінець 60-х та у 70-ті завод мав стільки
замовлень, що кадрів почало катастрофічно не вистачати. До міста стали
з'їжджатися спеціалісти зі всього СРСР, а для того, щоб швидко підготувати
молодих фахівців середньої ланки, керівництво підприємства вирішило на своїй
виробничій базі відкрити профтехучилище. У 1972 році ПТУ № 6 набрало перших
учнів на спеціальності "столяр – складальник судових меблів",
"слюсар механо-складальних робіт" та "верстатник з
деревообробки".
На початку 80-х кількість учнів сягала вже 400
чоловік, однак робітники все ще були дуже затребувані. Тоді Мінсудпром СРСР
прийняв рішення звести на вулиці Гагаріна типове училище на 720 учнівських
місць з гуртожитком. У 1984 році ПТУ № 6 перетворився на СПТУ № 19. Перші 166
випускників вже нового училища були одразу ж працевлаштовані на Механічний
завод. Після розпаду СРСР і втрати основного замовника –
Мінсудпрома – механічний завод зупинився. Без роботи залишилися тисячі
робітників, більша частина яких приїхала до міста з усіх усюд і не знала, що
робити далі. Через деякий час завод став закритим акціонерним товариством,
намагався вижити, виробляючи меблі для вагонів, меблеві дерев'яні щити, меблі
для саду, аптек тощо. Однак нині більша частина території заводу виглядає, як
покинутий десятиліття назад Чорнобіль і мало що тут нагадує про колишні його
потужності і всесоюзну славу. Текст звідси.
Значки інших заводів Ужгороду:
Закарпатський рембудтрест та Закарпатбуд
Немає коментарів:
Дописати коментар