Значок "ІХ чемпіонат USIC з важкої атлетики, Ужгород, 1988". USIC - міжнародна спортивна спілка залізничників.

 USIC (Union Sportive Internationale des Cheminots) — це транскордонна, політично незалежна неприбуткова організація, метою якої є сприятння розвитку аматорського спорту серед залізничних працівників.

 Після Другої світової війни залізничники з різних країн вирішили об'єднати зусилля, щоб створити організацію, здатну сприяти миру та братерству навколо спорту. У липні 1946 року чехословацьки, австрійські та угорські делегати зустрілися у Відні, щоб організувати Європейський конгрес залізничного спорту. Конгрес у Зальцбурзі того ж року, вже зібрав делегації з Австрії, Чехословаччини, Угорщини, Бельгії, Фінляндії, Італії та Франції, які підтвердили заснування Міжнародного союзу залізничного спорту. Свою сучасну назву USIC отримала 1947 року на конгресі в Італії. Наразі USIC об'єднує 16 країн.

 USIC організовує міжнародні чемпіонати у 16 дисциплінах, серед яких є й спортивне орієнтування. Кожна дисципліна має свій чемпіонат USIC, який проводиться кожні 4 роки в одній із країн-членів.

 1988 року 9-й чемпіонат USIC з важкої атлетики проходив в Ужгороді.

Значки 1930 року "Десята річниця профспілкам залізничників в Ужгороді"

Значки, випущені до урочистостей з нагоди святкування десятої річниці існування профспілки залізничників в Ужгороді, які відбулися 5 липня 1930 року.
Напис чеською Desitileté trvání skupiny ”Unie” Užhorod, 5.07.1920 - 1930. Оригінал значка є на Faleros

Йдеться ймовірно, про Unie železničních zaměstnanců ČSR (Unie železničářů ČSR) – Спілку працівників залізниць Чехословацької Республіки.

Jednota zam. Čs. žel. Slovenska a Podk. Rus 1919-1929

o

На момент виникнення Чехословацької Республіки наявна мережа залізниць колишньої Австро-Угорщини, що існувала на території Закарпаття та Словаччини, була орієнтована на Будапешт, тобто в південному напрямку. Нова держава натомість була витягнутою зі сходу на захід і єдиною залізницею, що пов’язувала Підкарпатську Русь з Прагою і Братиславою, була гілка, що проходила вздовж нестабільного кордону з Угорщиною від словацької станції Міхаляни (Michalány) через Нове Место под Сяторем (Nové Město pod Šiatorem. Зараз словацька частина міста має назву Словенське Нове Место, а угорська – Шаторальяуйхей (Sátoraljaújhely) до Чопа. Тому негайно були вжиті заходи щодо створення більш безпечного маршруту до Закарпаття. Вже 7 січня 1920 року було розпочато будівництво магістралі від словацької станції Бановце, що неподалік Міхаловець, через села Вояни і Минай до Ужгороду. 
Інші "залізничні" значки Закарпаття є тут.

Значки міста Чоп, міжнародних пасажирських поїздів та "Поїздів дружби", що йшли через Закарпаття ©

с

о

с

Залізничний вокзал в місті Чоп. 1915 рік

Залізнична станція Чоп. Поштівка 1930 року

Перша залізниця на території сьогоднішнього Закарпаття була збудована у 1872 році. Вона з’єднувала міста Чоп та Ужгород. У 60-70-х роках 19 ст. були побудовані залізниці Чоп – Мукачево, Чоп – Берегово – Севлюш – Королево – Хуст – Тячів – Мараморош Сігет. Вони з’єднали територію краю з центральними регіонами Угорщини і Трансільванією. У 1894 році  було завершено будівництво залізниці Мараморош Сігет – Рахів – Ясіня, що забезпечила залізничний зв'язок з Галичиною через Яблунецький перевал. Завершення у 1881 році будівництва залізниці Мукачево – Свалява – Лавочне, а в 1887 році – Лавочне – Стрий з’єднало Закарпаття з Галичиною через Верецький перевал. Введення в дію (1893 р.) лінії Ужгород – В.Березний, а  згодом (1903 – 1905 рр.) Великий Березний – Ужок відкрило шлях через Ужоцький перевал. Сьогодні через територію області проходить 5-й Критський транспортний коридор  Трієст – Будапешт – Любляна – Чоп – Львів, через який транспортується близько 40% вантажів, які долають західний коридор України. 

о

Значок "Готель "Карпати" в місті Чоп.

Найпотужнішим залізничним вузлом є станція Чоп, що знаходиться на стику кордонів України, Угорщини та Словаччини. Щодня через неї проходять десятки поїздів. 

 

 

"Незаперечним є той факт, що ще тридцять років тому між Чехословаччиною, СРСР, НДР, Болгарією та Польщею курсували десятки "Потягів дружби", повних обраними туристами з сумками сувенірів. Ці сувеніри були призначені для невідомих друзів з братніх областей, міст, заводів, шкіл та установ. Мета поїздок – познайомитися з успіхами соціалістичного будівництва. Крім того, після подій 1968 року, керівники СРСР та Чехословаччини прийшли до висновку, що дружні зв’язки між народами треба заново "активізувати". Тож "подружилися" Братислава з Києвом, Західнословацький край з російською Саратовською областю, а Закарпаття зі Східнословацьким краєм.

"Найяскравіші враження ми отримали вже у Чієрнєй над Тісов та Чопі, де потяги переобладнували для їзди на більш широкій радянській колії," -  розповідають словацькі учасники. 

 "Ласкаво просимо, дорогі друзі з Радянського Союзу!" -  таким банером на головному корпусі університету в Мартині у вересні 1973 року зустрічали делегацію працівників радянських вишів, що прибули "Поїздом дружби".

Етнолог Люція Сегльова дослідила всі обряди, що супроводжували такі візити: - "Насамперед учні вручали гостям букети червоних гвоздик, а керівник радянської делегації, в свою чергу, дарував керівнику школи значок "Поїзда дружби".

Сьогодні ми можемо розповідати про це з посмішкою, але тоді кожен з організаторів таких заходів був під постійним "моральним пресом", адже все ретельно контролювалося політичними органами. І вдома, і там – за кордоном…  

"Потяги дружби" були лише для обраних, організовували їх профспілки, молодіжні та інші масові громадські організації. Фінансувалися в основному за рахунок власних та державних коштів. Таким чином, згадані поїздки для їх учасників були практично безкоштовні.
За спогадами колишнього політпрацівника регіонального парткому, який не побажав назватися, тільки до російської Саратовській області з Братислави щороку відправляли по п'ять-шість "Потягів дружби".

В кожному з них було по 10 вагонів, в яких подорожувало до 36 пасажирів. Більшість з них були передовиками – представниками різних професій, підприємств або галузей. Відбір учасників поїздки проводили профспілкові та громадські організації. Також учасниками поїздок були представники мистецьких колективів та видатні спортсмени.

Після 1989 року практика "Поїздів дружби" зникла."

Інформацію взято звідси.

Чехословацький значок 1972 року, випущений до 25 річниці поновлення залізничного руху між станціями Чоп та Чієрна-над-Тісой.

 Угорський значок 1973 року, випущений до 20 річниці поновлення залізничного руху між станціями Чоп та Захонь.

Віртуальний каталог "Фалеристика Закарпаття": Значок "Чопська митниця"

Віртуальний каталог "Фалеристика Закарпаття": Значок "50 років Чопській митниці"

Значки Ужгородського аеропорту

У 1985 році в Ужгороді випустили значок присвячений 40-літтю Ужгородського аеропорту. В тій країні історія розпочиналася лише після приходу до влади комуністів. 

А між тим, вже під час Першої світової війни в Ужгороді приземлялися літаки. Зимою 1914-1915 років на військовому польовому аеродромі поблизу села Мінай, що на південній околиці Ужгороду, базувалися ескадрильї імперських і королівських військово-повітряних сил Австро-Угорської монархії FliK 3 (командир чех Рудолф Холека - Rudolf Holeka) та FliK 14 (K.u.k. Fliegerkompagnie Nr.3 und Nr.14). 

FliK 3 була сформована у жовтні 1914 неподалік Відня і озброєна літаками спостереження німецького виробництва Aviatik В.1. На озброєнні FliK 14 знаходилися вироблені у Відні фронтові літаки Lohner B I "BAJAZZO", "BELLONA", "BANDIT" та "BARBAR". 

Крім розвідувальних польотів, ці машини проводили чимало бомбардувань міст і військових об'єктів. 

Тоді ж на польовому аеродромі біля Мукачева розміщувалася ескадрилья FliK 10.

Після закінчення Великої війни територія сучасного Закарпаття була включена до складу Чехословацької Республіки. Вже 3 жовтня 1919 виникла Авіаційна компанія Ужгород (Letecká setnina Užhorod), яка належала Східній авіаційній групі (Východní letecké skupině). Від 15 жовтня 1919 вона підпорядковувалася Командуванню військового повітроплавання у Словаччині (Velitelství vojenského vzduchoplavectva pro Slovensko), а 31 жовтня 1919 була перейменована на Авіаційну компанію №7. У грудні 1919 на її озброєнні були два літака Hansa-Brandenburg C.I, два літака Phöenix C.I та один літак L.V.G. C.VI. Від 1 березня до 23 грудня 1920 року нею командував Роберт Еллнер. У березні 1920 її було перебазовано до Кошіце.

1 січня 1922 в Ужгороді було створено Авіаційну метеостанцію №4 (у березні 1928 пересунута до Нітри).

Ужгородське летовище, 1929 рік

У 1924 році "Чехословацькі державні авіалінії" (ČSA) , які виконували постійний рейс Прага-Кошице, запропонували продовжити цей рейс на Підкарпатську Русь. 6 березня 1924, після визначення Ужгорода столицею Підкарпатської Русі, уряд країни вирішив збудувати аеродром на західній околиці міста. Будівництво злітної доріжки та залізобетонного ангару розпочалося у 1926 р. 4 травня 1929 року на колишньому мочарному громадському пасовищі в ужгородському урочищі Червениця був урочисто відкритий новий аеропорт, а вже 6 травня на ньому приземлився перший регулярний рейс ČSA. Цікаві матеріали з історії ČSA є тут

Фільм про відкриття ужгородського аеропорту

Letov Š 218.31 OK-LUD od MLL Užhorod

1938 рік. Літак B-534 на ужгородському летовищі

25 травня 1940 року, після анексії краю Угорщиною, було відкрито регулярний авіарейс Будапешт - Кошице - Ужгород.

А "радянська", історія аеропорту розпочалася невдовзі після вигнання з Закарпаття нацистських загарбників, коли зусиллями авіаторів та міських органів влади аеропорт з військового (яким він був під час Другої світової війни) перетворився на цивільний. 
 

На значку легкий багатоцільовий вертоліт Мі-2, що був створений на початку 60-х років. Він широко використовувався в збройних силах (як зв’язковий і транспортно-санітарний) і в цивільній авіації (як пасажирський і сільськогосподарський). Серійне виробництво було передано до Польщі, де на заводі “Swidnik” з 1965 по 1992 роки випущені 5400 Мі-2 усіх моделей.

Екіпаж: 1 чол.
Двигуни: ГТД-350, 2 х 400 е.л.с.
Довжина: повна – 17.42 м, фюзеляжу – 11.4 м
Діаметр гвинта: 14.5 м
Вантаж: 800 кг (або 8 пасажирів)
Максимальна швидкість: 210 км / год
Дальність польоту: 350 км (максимальна – 620 км)

На значку сільськогосподарський варіант Мі-2. Вертольоти в такій модифікації оснащувалися двома 600-літровими бункерами для рідких або твердих хімікатів і 14-метрової штангою обприскувача з 128 соплами. Додатково могла встановлюватися також невелика штанга на хвостовій балці.