Значок "20 років від часу Мармарош-Сиготського судового процесу 1914 року"

 Значок 1934 р.: - 20 років від часу Мармарош-Сиготського судового процесу 1914 року 

Напис російською в дореформеному правописі 1918 року, що зберігався в емігрантських колах: - "Мармарошский процесс. Возрождение православія на Карпатской Руси. 1914 - 1934" 

Оригінал значка є на Faleros

Стаття про процес, розміщена у російському журналі "Іскра" (1914 р.)

Значок Мукачівської військової спостережної /медичної/ станції

Значок Мукачівської військової спостережної станції. На овальному білому емальованому полі, обрамленому вузьким зеленим кантом, у центрі розміщений червоний хрест. По краю - напис угорською Katonai Megfigyelő Állomás Munkács. Значок виготовлено у компанії Моржані. Ймовірно з бронзи. Відомі значки двох розмірів: 49×39 мм та 23×17 мм, на звороті з шпилькою для прикріплення (Éremtani Lapok, 2016 № 157). 

Під час Першої світової війни (1914-1918 рр.) в багатьох населених пунктах нинішнього Закарпаття (в Мукачеві, Ужгороді, біля Хуста та в селі Тересва Тячівського району) розміщувалися великі фронтові госпиталі для солдатів австро-угорської та німецької армій. 

Мукачівська військова спостережна станція (Munkácsi katonai betegmegfigyelő állomás) була створена у 1914 році як спеціальний медико-санітарний пункт на шляху евакуації військовослужбовців із фронту. Прибуття поранених і хворих військових контролювалося на залізничному вокзалі; їх доставляли до станції та її барачних лікарень, де проводили медичний огляд і, як правило, п'ятиденне спостереження. Військовослужбовців, які потребували лікування, могли залишати у місцевих шпиталях, а після спостереження інших направляли далі до відповідних лікувальних установ. Станція також вела облік пацієнтів і вільних місць, що використовувався при організації подальшого транспортування.  Станція в Мукачеві мала значну потужність - до 1410 місць.

Листівка часів Першої світової війни з зображенням Мукачівського вокзалу

о

План Мукачівського військового шпиталю на поштовій листівці 1915 року

Серед лікарів, що служили під час першої світової війни у мукачівському військовому шпиталі та на військовій моніторінговій станції, був й останній  головний лікар Мукачева «мирного часу» Альберт Феньвеш (Fenyves Albert). Як писали у газеті "Beregszasz Az Oslako" (№47 від 26 листопада 1939 року) - Його ім’я настільки тісно пов’язане з історією та розвитком Мукачева, що неможливо оминути це без згадки.

Доктор Феньвеш Альберт народився 1865 року. Медичний диплом отримав у Віденському університеті в 1889 році. Практику здобував у лікарнях Відня та Будапешта, після чого проходив військову службу й став полковим лікарем 11-го угорського піхотного полку в Мукачеві. Був одним із засновників товариства інтернату при Мукачівській гімназії та багато працював для його створення. Згодом став лікарем інтернату, а з 1897 року — лікарем гімназії та викладачем гігієни. У 1903 році став окружним лікарем, а в 1908 році був обраний головним лікарем Мукачева. На цій посаді він ініціював створення водогону та каналізації, а також був автором ідеї облаштування парку Ракоці на занедбаній території вздовж Латориці та впорядкування ділянки за католицьким храмом на Головній вулиці. Значною мірою завдяки йому було створено міську станцію швидкої допомоги.

Мукачівський військовий шпиталь під час Першої світової війни

У 1914 році він став лікарем і викладачем гігієни в учительській семінарії. Під час Першої світової війни служив у військовому шпиталі та на спостережному пункті в Мукачеві. За заслуги був нагороджений медалями Червоного Хреста II ступеня, німецьким орденом Червоного Хреста та медаллю Signum Laudis. Жупан Березького комітату призначив його почесним окружним головним лікарем за заслуги у сфері громадського здоров’я.

Німецькі та австрійські генерали інспектують Мукачівський військовий шпиталь, 1915 р. 

Зображення значка звідси 

Відзнаки польських легіонерів, що під час Першої світової війни воювали на Закарпатті

5 жовтня 1914 року транспорт з поляками розвантажився у Королеві (Királyháza) та Тячеві (Técső). Загальне командування польською групою очолив генерал Кароль Дурскі-Тжаска. Одразу ж підрозділи Легіону за наказом австрійського командування були розосереджені на різних ділянках фронту. Кавалерія та артилерія знаходилися у Виноградові ( Nagy-Szőllős) і Королеві. У Довгому (Dolha) розмістився ІІІ батальйон 2 полку (командир капітан Фабриций), у Нересниці – IV батальойн того ж полку (капітан Рой). Пізніше (з листопада) у Буштині (Bustyahaza) розміщувалася ветеринарна лікарня легіону (Szpital Chorych Koni Legionów Polskich).

Загальна чисельність польських військових з’єднань на території сучасного Закарпаття була близько 9000 чол., доформувалися та проходили вишкіл легіонери у Рахівському та Тячівському районах. 

Пам'ятний знак 2-го піхотного полку

В Закарпатті знаходилися 2-й (2 Pułk Piechoty LP) та 3-й (3 Pułk Piechoty LP) піхотні полки, 2-й та 3-й ескадрони кавалерії, артилерійський дивізіон та допоміжні частини. 
Вже 6 жовтня 1914-го частини 2-го полку легіонерів під час марш-кидка через гори на позиції в районі села Krácsfalu (німецькою, угорською – Krácsfalva. Нині – Мара, село у румунському  повіті Марамуреш) прийняли бойове хрещення. Під час несподіваної козачої атаки легіонери вистояли й відкинули росіян. Наступними днями сутички з маскалями проходили поблизу Вишівської Долини (Visóvölgy), Мармарош-Сіготу (Marmaros-Sziget) та Великого Бичкова (Bocskó). У боях за Сигет-Мармароський брали участь І та ІІ батальйони 2-го полку, і ІІ батальйон 3-го полку під загальним керівництвом Жєлінського (місто звільнили 7 жовтня). Вже 16 жовтня за участі польського легіону австрійським військам вдалося повністю звільнити від росіян комітат Мармарош аж до верхів'їв Тиси.

Командир 2-го піхотного полку Легіонів польських полковник Зигмунт Жєлінські

Пізніше полякам було доручено відтіснити російські частини, що зуміли прорватися на угорську сторону Карпат через перевал Пантир, а також, оволодівши перевалами, забезпечити прохід військ через важкодоступний перевал Рогози в Горганах з метою визволення долини Бистриці від росіян. 

Пам'ятний знак 3-го піхотного полку

Пам'ятний знак 2-ї бригади легіонерів

16 жовтня 1914 року 1-й та 4-тий батальйони 3-го піхотного полку Легіонів польських, що діяв у складі ”Карпатської армії” генерала Пфланцер-Балтина, були зосереджені в районі Усть-Чорної (нім. Königsfeld – Кьонігсфелд, угорською Királymező) – Брустури (Brustura, у рад. добу – Лопухово). 19 жовтня легіонери захопили перевал Рогози Великої (висота 1110 м) . Проблемою було провести велику кількість військ з технікою через важкодоступні гірські райони. 

Для виконання цього завдання було використане незвичайне логістичне та інженерне рішення: у стислі терміни (за 50 робочих годин) з долини закарпатської Тересви на протилежний бік хребта була збудована унікальна дорога, вимощена чотириметровими колодами. Було збудовано 28 мостів і містків, довжина деяких з них сягала 50 метрів (!). Довжина віадука, прокладеного вздовж стрімких схилів з нахилом понад 15 °, сягала 7 кілометрів, для його будівництва було використано майже 5 000 м³ деревини. Дорогу назвали Шлях Легіонів, а місце, де вона перетнула вододільний хребет (перевал Рогози) – перевалом Легіонів. Будівництво дороги розпочали 19 жовтня, а вже 22 жовтня два піхотних полки, артилерія і кавалерія подолали по ній хребет і спустилися у район селища Рафайлово (нині Бистриця).

З 8 грудня 1914 частина польського з’єднання знаходилася у Воловому (угор. Okörmezö – нині Міжгір’я). Після майже шести місяців важких боїв в гірських районах, а також екстремальних кліматичних умов (до -28 °) карпатські підрозділи були на грані виснаження. У деяких частинах залишилися лише по кілька солдатів…

На Легіоновім перевалі встановлений пам’ятник полеглим, а неподалік з Закарпатського боку є й невеличкий цвинтар легіонерів.