Плакета випущена до 25-річчя Ужгородського атлетичного клубу, 1931

 Плакета випущена до 25-річчя Ужгородського атлетичного клубу.

У нижньому правому куті плакети тавро PÉCZL, що належить угорському медальєру та скульптору Бєлі Пецлу (Béla Péczl, 1873–1948). У той період він був відомим творцем спортивних та пам'ятних медалей. Постать на медалі - із гілкою та щитом – це, вірогідно, Ніка/Вікторія (Богиня Перемоги): пальмова (або лаврова) гілка, яку вона тримає в піднятій руці, є давнім атрибутом перемоги. У спортивному контексті вона символізує тріумф, успіх і дух суперництва. Алегорія Слави (лат. Gloria): часто зображується як римська матрона, що приносить шану та пам'ять про видатні досягнення. Цей малюнок скульптора Пецла став надзвичайно впізнаваним і зустрічається на спортивних медалях багатьох країн. Ця ювілейна плакетка є, на жаль, єдиним відомим проектом Бєли Пецла, створеним спеціально для Ужгорода. Бєла Пецл жив і працював переважно в Будапешті та центральних регіонах Угорщини. Його залучення до створення плакетки для ужгородського клубу UAC у 1931 році було класичним комерційним замовленням з боку адміністрації клубу для відзначення свого 25-річчя. Пецл не створював для Унгвара унікальний скульптурний рельєф „з нуля”. Він використав свій готовий і дуже вдалий ескіз з алегоричною фігурою жінки, який до цього вже пропонував іншим організаціям (зокрема, пожежним та цивільним союзам в Угорщині). Для Ужгорода він лише змінив текстову матрицю справа, додавши написи UNGVÁR-UŽHOROD, UAC та дати 1906–1931.»

 Про перші чвертьстоліття існування клубу дізнаємося з замітки Дьордя Левенте Секейя у №58 газети Pragai Magyar Hirlap від 10 березня 1932 року. Відчувається, що текст написаний не істориком, а сучасником подій. Це голос людини, яка знала багатьох із названих спортсменів особисто. Відчувається, що коли Секей пише про Легоцького чи Марка, то це не сухі біографічні довідки, а спогади товариша по клубу. Такі джерела надзвичайно цінні саме через інтонацію. Цей текст написаний без зайвої пишномовності, але з великою любов'ю до спорту й людей, які його творили. Автор не просто повідомляє факти — він оживляє цілу епоху: -

Найстаріше спортивне товариство Підкарпатської Русі було засноване у 1906 році. У перші роки воно існувало лише як тенісний клуб, а з 1909 року поширило свою діяльність і на інші види спорту. До 1919 року Ужгородський атлетичний клуб (УАК) фактично уособлював увесь спорт Ужгорода.

              Футбол з'явився в Ужгороді у 1901 році завдяки студентам університетів, які навчалися в Будапешті. Вони організували показовий матч із будапештським клубом БАК, який завершився поразкою ужгородців з рахунком 0:3. Керівником цієї команди був Тівадар Гуловіч, який згодом став президентом УАК. Найкращим гравцем був Нойман, який пізніше, вже під прізвищем Уйварі, став воротарем збірної Угорщини та відомим футбольним арбітром.

              У 1903 році під керівництвом Бели Баноці та Фридеша Гевердле було створено Ужгородське товариство ковзанярів, яке згодом увійшло до складу УАК.

              На початку ХХ століття під час будівництва залізниці Ужгород—Ужок до комітату Унг прибуло багато здібних спортсменів із числа працівників компанії «Грюнвальд—Шиффер». Особливо активну спортивну діяльність вони розгорнули під керівництвом інженера Мігая Бороша — гравця збірної Угорщини.

              Засновником Ужгородського тенісного товариства та Ужгородського атлетичного клубу, а також його президентом до 1920 року був доктор Ендре Таки, член сирітського суду комітату.

              Протягом багатьох років найкращим тенісистом комітату Унг був Кальман Ланер, який заявив про себе у 1907 році. Перед Першою світовою війною Ланер і Рееліц належали до найкращих провінційних тенісистів Угорщини. Ланер неодноразово здобував звання найкращого провінційного гравця. Навіть після війни та багаторічного російського полону він продовжував показувати високі результати.

              У наступні роки він переїхав до Будапешта, вступив до клубу МАК і досі залишається тенісистом першого класу. Більше того, у 1931 році він став чемпіоном Угорщини серед ветеранів («олд-бойз») в одиночному та чоловічому парному розрядах.

              Уже у 1907 році спортсменів навчав професійний тенісний тренер із Будапешта, а в 1908 році за дорученням Угорської національної федерації лаун-тенісу саме в Ужгороді було проведено чемпіонат провінційних клубів Угорщини.

              У 1909 році футбольна команда УАК провела свій показовий матч на полі у Фюзеші. Вона поступилася мішкольцькій команді, яку очолював Шандор Боднар, лише з рахунком 2:3. Справами футбольної секції керував Шандор Шпек. Його енергія та натхненне керівництво президента Таки після низки успіхів привели клуб у 1914 році до титулу чемпіона Східної Угорщини. У фіналі було переможено знаменитий Надьварадинський атлетичний клуб, підсилений уже тоді широко відомим будапештським футболістом Кюрехнером.  Найкращими гравцями команди були Тібор Легоцький, Папаї, Берталан Марко, Шандор Корда, Янош Адам, Нандор Рот, Лайош Керешкені та Ференц Тот. За звання найкращої провінційної команди мали змагатися «Татабанья СК», «Темешварі Кініжі» та УАК. Проте провести вирішальні матчі не вдалося — розпочалася Перша світова війна.

              У передвоєнні роки на ужгородських тенісних турнірах зустрічалися найкращі гравці країни. Тут виступали Пал Сегнер, Еден Шмід, Аурель Келемен, Лайош Генц та Керлінг, який саме на ужгородському турнірі 1911 року вперше переміг Келемена. Постійними гостями ужгородських змагань були також Маргіт Берталан, Лілі Нєвіцкей, Олаг, Рік та інші.

              Легкоатлети клубу успішно виступали на змаганнях у Кішварді, Діошдьйорі та Пряшеві. Найкращі результати показували Берталан Марко, Тібор Легоцький, Бела Томчані, Лайош Керешкені та інші.

              У 1912 році було урочисто відкрито спортивний майданчик у Вадашкерті — саме на цьому місці й сьогодні розташоване поле Ужгородського атлетичного клубу. Жваво розвивалися також плавання, водне поло, гімнастика та фехтування. Керівниками фехтувальної секції були поручники Андраш Алексай і Деже Мокчаї, а також викладач Релейц. Борцівську секцію очолював і водночас був її найкращим спортсменом Жигмонд Подлушшаньї, який загинув під час війни.

              У роки Першої світової війни лише на тенісних кортах ще зберігалося певне спортивне життя. Дами, двоє-троє чоловіків, що залишилися вдома, та військові у відпустках продовжували грати, змушені користуватися корковими м'ячами через нестачу звичайного спортивного спорядження.

              Влітку 1918 року знову заявила про себе футбольна секція. Молоді футболісти, які ще до війни виступали за юнацькі команди, уже подорослішали й демонстрували чудову гру. Навіть першокласній збірній команді Будапешта, у складі якої грали Паєр, Надлер та інші відомі футболісти, вони поступилися лише з рахунком 0:2.

              Під час революційних подій клуб зазнав тяжких втрат. Було розграбовано інвентар, а спортивний майданчик майже повністю знищено. Тим часом, немов гриби після дощу, виникали нові спортивні товариства, кожне з яких відбирало у старого клубу спортсменів і сили.

              У 1920 році засновник клубу доктор Ендре Таки залишив Ужгород. Його одностайно обрали почесним президентом, а керівництво клубом перейшло до Міклоша Антала. Саме на початку його президентства УАК спіткали нові випробування: клуб утратив ковзанку, а також було розірвано договір оренди спортивного майданчика.

Попри неймовірні труднощі клуб вдалося зберегти. Для здобуття коштів організовували святкові вечори й доброчинні заходи. До Ужгорода запросили з Кошиць майстра Саламона, а згодом із Будапешта — доктора Герентшера. Завдяки їхній праці клуб виховав сильні команди гімнастів, легкоатлетів і фехтувальників.

              Тенісистів тренували будапештські наставники Янош Цайтлер, Бургер і Петак.

              Саме тоді серед футболістів яскраво проявив себе Ласло Пешовник. Згодом він став одним із провідних гравців Будапештського університетського атлетичного клубу (BEAC) і навіть виступав за збірну Угорщини. Пізніше, вже під прізвищем Петьо, працював тренером клубу «Шомодь».

              До цього ж періоду належать будівництво клубного спортивного залу та урочисте освячення прапора товариства, що стало визначною подією в житті УАК.

              Борцівська секція під керівництвом Яноша Ороса переживала справжній розквіт. Марко, Саму Молнар, Орос, Притула та Пешовник успішно виступали навіть на престижних кошицьких турнірах.

              Серед легкоатлетів найкращими були Марко, Романец, Летраї, Молнар, Нанаші та Єньо Петрик.

              Активно розвивався й туризм, яким керував Андраш Далейчик.

              Відродився і теніс. Брати Вірані, Вера Керекеш, Пал Сенткересті та доктор Кальман Кретович — один із найкращих учасників армійського чемпіонату 1931 року — неодноразово ставали чемпіонами УАК.

              Футбольна секція, яка найбільше постраждала після війни, також переживала своє відродження. Вона виховала нове покоління футболістів і вже у 1923 році здобула звання чемпіона Підкарпатського округу Чехословацької асоціації футболу (ČSAF–MLSz).

              Тібор Легоцький — спортсмен до мозку кісток — разом із генеральним секретарем клубу Белою Фодором та Белою Томчані організував перші післявоєнні великі міжнародні тенісні турніри.

              Вважаючи, що головне завдання — відродження клубу — вже виконано, Міклош Антал у 1925 році передав президентську посаду одному з найстаріших спортсменів Ужгорода — Тівадару Гуловічу. До свого переїзду до Будапешта у 1929 році Гуловіч із винятковою самовідданістю очолював найстаріший спортивний клуб Закарпаття. Його найбільшою заслугою стало збереження клубного спортивного комплексу, адже саме існування власного майданчика було тоді запорукою життя товариства.

Спираючись на традиції старших поколінь, Дьордь Левенте Секей та Берталан Марко виховали цілу плеяду талановитих легкоатлетів. Брати Ошдяньї, Лацаніц, Солочинський, Чічері, Релейц і Кремницький неодноразово ставали чемпіонами та рекордсменами Кошицького округу.

              У командних першостях легкоатлетична дружина УАК на рівних змагалася з найсильнішими клубами краю — Кошицьким атлетичним клубом, Кошицьким спортивним клубом та Пряшівським товариством тіловиховання. Проте розбіжності з керівництвом округу призвели до того, що у 1928 році УАК залишив його склад. Після цього частина спортсменів завершила свої виступи, а інші перейшли до клубів Кошиць.

              Та автор переконаний, що це лише тимчасовий занепад. Після вступу до створеної 1931 року Чехословацької угорської легкоатлетичної федерації легкоатлетична секція УАК неодмінно переживе нове піднесення.

              Після смерті Тібора Легоцького тенісну секцію очолив Дьордь Левенте Секей. Йому допомагали Ференц Папп, Бела Томчані, Ласло Шмідт та Дьордь Шаллер.

              Організовані клубом міжнародні турніри набули великої популярності. Щороку в них брали участь найсильніші тенісисти Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Югославії та Румунії.

              Серед жінок славу УАК примножували Ержебет Вірані, Вера Керекеш, Душі Болесек, Лулу Суханек, Баба Люкс, а останнім часом також Бланка Бем і Валі Баркаш, які здобули чимало визначних перемог.

              У чоловічому тенісі після покоління Тібора Легоцького, Бели Фодора, Дьордя Вірані, Бели Томчані та Ференца Керекеша на спортивному обрії з'явилися нові таланти. Особливо великі надії клуб покладає на шістнадцятирічного Чабу Ченгера, який сенсаційно виступив минулого року, а також на п'ятнадцятирічного Емануеля Маньковича, перед якими, на думку автора, відкривається блискуче майбутнє.

              Фехтувальна секція останніми роками працювала менш активно, однак її найкращими представниками залишалися Геза Боршаї та Ендре Розгоньї. Особливо вагомих успіхів Розгоньї досяг на змаганнях у Брно, насамперед у фехтуванні на рапірах.

              У настільному тенісі, крім відомого раніше Дьордя Платті, варто відзначити також молодого Емануеля Маньковича.

              Від 1929 року товариство очолює Шандор Цібур, який продовжує керувати клубом у дусі традицій, закладених за двадцять п'ять років його існування.

              Футбольна секція, яку очолюють віце-президент Лайош Козар, а також Берталан Марко і Йожеф Плетеник, постійно входить до числа найкращих команд окружної першості. Минулого року вона посіла друге місце. Карой Молнар, Тібор Гаваш, Клімко, брати Бем, Ференц Пастор, Плахцер, Надьбарчі, Плетеник ІІ та Райко неодноразово входили до збірної команди округу.

              Під час ювілейних урочистостей 1931 року УАК приймав у себе будапештський спортивний клуб BSE, після чого було проведено матч за ювілейний кубок Шандора Цібура.

              Тенісна секція відзначила двадцятип'ятиріччя клубу великим міжнародним турніром.

              До програми святкування також увійшли урочисті загальні збори, святкова лекція та відкриття реконструйованого й розширеного спортивного майданчика.

Основний тягар робіт із перебудови стадіону взяли на себе президент Шандор Цібур, віце-президент Лайош Козар, Бела Фодор і Дьордь Левенте Секей.

Завершилися урочистості святковою вечерею, влаштованою на честь ветеранів клубу.

Велосипедна секція під керівництвом Лайоша Пленцнера організувала власні змагання та здобула низку нагород.

Серед борців найкращими були Іштван Варга та Ласло Орос.

У командному чемпіонаті з тенісу серед угорських спортивних товариств Чехословаччини, в якому брало участь двадцять один клуб, УАК виборов почесне друге місце.

Найкращою похвалою для Ужгородського атлетичного клубу за всю його довгу історію є те, що навіть у роки найбільших втрат він не відмовився від своїх вихованців у жодному з видів спорту й завжди залишався гідним суперником навіть для тих клубів, які прикрашали себе чужими здобутками.

УАК ніколи не сходив зі шляху, визначеного його засновниками, — шляху благородного аматорського спорту. Саме тому, продовжуючи йти цією дорогою, клуб може з упевненістю дивитися у своє майбутнє.

Віртуальний каталог "Фалеристика Закарпаття": Медаль відкритих легкоатлетичних змагань 1928 року в Ужгороді, організованих клубом UAC

Плакета віце-чемпіона Підкарпатської Русі 1932 року з тенісу

Плакета віце-чемпіона Підкарпатської Русі 1932 року з тенісу

    Інформацію про змагання, що проходили 1-4 вересня 1932 року, знаходимо у газеті Pragai Magyar Hirlap №204 від 7 вересня 1932 р.: - Замість традиційного міжнародного турніру тенісна секція Ужгородського атлетичного клубу (UAC) здійснила новий задум, оголосивши чемпіонати Підкарпатської Русі виключно для місцевих гравців (у попередні роки чемпіонати були відкритими для участі спортсменів з інших територій). Метою було з'ясування співвідношення сил у закарпатському тенісі, чого досі не давало жодне змагання.

Новаторський турнір, який водночас визначав найкращий тенісний клуб Закарпаття, був із розумінням сприйнятий усіма провідними клубами. Найсильніших своїх спортсменів заявили клуби Виноградова, Берегова, Мукачева та Ужгорода.

Із семи чемпіонських титулів та міжклубного командного заліку перемогу здобув Ужгородський атлетичний клуб (UAC), який таким чином першим отримав перехідний кубок, заснований головою клубу Шандором Цибуром.

У командному заліку, де за перше місце нараховували 3 очки, за друге – 2, за третє – 1, «синьо-жовті» набрали 33 очки й упевнено посіли перше місце.

Підсумкова таблиця:

1. Ужгородський UAC — 33 очки;

2. Берегівський FTC — 5;

3. Ужгородський офіцерський тенісний клуб — 4;

4. Мукачівський LTC — 4;

5. Ужгородський LTC — 1.

 Спортивні товариства Виноградова та СК «Русь» залишилися без очок, хоча виноградівський тенісист Петер Кляп продемонстрував гарну гру й за сприятливішого жеребкування міг би посісти призове місце.

 Детальні результати:

 Юнацький турнір серед дівчат на перехідний кубок колишнього президента UAC Тівадара Гуловича виграла Баркаш Бешке (UAC) — минулорічна чемпіонка. У фіналі вона перемогла Бем Бешке (UAC) — 6:2, 6:0. Третє місце посіла Каті Ланці (UAC). (9 учасниць).

 Переможець юнацького турніру серед хлопців, який розігрував перехідний приз засновника клубу Таї, мав визначитися між Чонгором Чало та чинним володарем трофея Емануелем Манковичем (обидва UAC). Третє місце посів молодший Аладар Бартакович, який у півфіналі переміг Легеля Чонгора — 11:9, 4:6, 6:1. (13 учасників.)

 Жіночий одиночний розряд - найкращою тенісисткою Закарпаття стала Бланка Бем (UAC), яка пройшла весь турнір без жодної програної партії. Вона перемогла Заплеталову (Мукачево) — 6:1, 8:6 та Валі Баркаш — 6:3, 6:1. Друге місце посіла Валі Баркаш (UAC), яка впевнено переграла пані Лендваї (UAC) — 6:3, 6:3 та Манці Орос (Виноградів) — 6:3, 6:2.

 Минулорічна чемпіонка серед угорців Чехословаччини Манці Грос не продемонструвала своєї колишньої форми. Після двох цьогорічних поразок від Бланки Бем вона вперше поступилася й Валі Баркаш (14 учасниць). Однією з несподіванок турніру стала перемога Агнеш Борош (UAC) над юнацькою чемпіонкою Бешке Баркаш.

 Чоловічий одиночний розряд - чемпіоном Закарпаття став шістнадцятирічний Емануель Манкович (UAC), який раніше вже виграв чемпіонат угорців Чехословаччини. Цього разу він одержав перемоги над  Кляпом (Виноградів) — 6:1, 6:2 та над Каше (Мукачево) — 6:0, 6:2. У фіналі він спочатку виграв перший сет у капітана Ванека (Ужгородський офіцерський тенісний клуб) — 6:1, після чого суперник заявив протест через відсутність опорних рейок сітки.

 Суддя Мігалка протест задовольнив і наказав переграти матч. У повторному фіналі найкращий тенісист UAC здобув нищівну перемогу — 6:2, 6:1, 6:0. Хоча Ванек демонстрував сильну та красиву гру, він не зміг протистояти швидкості й надійності Манковича, якому спортивні оглядачі пророкували велике майбутнє.

 Великою несподіванкою стала поразка берегівця Ендре Кальмана від мукачівця Глюка, якого згодом вибив із турніру Карой Мольнар (UAC). Інший представник Берегова також несподівано програв: Каше (Мукачівський LTC) — Пал Секей — 6:3, 6:3.

 Треті місця посіли Каше (Мукачівський LTC) та Карой Мольнар (UAC). Ужгородця Чабу Чонгара переміг Пал Секей — 6:2, 7:5 (32 учасники.)

 Жіночі пари - перемогу здобула пара Бланка Бем — Валі Баркаш (UAC). Другими стали Манці Грос (BFTC) — пані Лендваї (UAC), які у фіналі знялися. Треті місця у  Бланка Корнрайх — Заплеталова (Мукачево) та у пари Мольнар — Аранка Ланг (Ужгородський LTC) (8 пар.)

 Змішані пари - чемпіонами Закарпаття стали Емануель Манкович — Бланка Бем (UAC). У фіналі вони перемогли Чабу Чонгара та Валі Баркаш — 6:2, 6:4. Треті місця зайняли пари Каше — Заплеталова (Мукачево) та Ендре Кальман — Манці Грос (BFTC).

 Півфінали: Манкович, Бем — Каше, Заплеталова — 6:3, 6:2; Чонгар, Баркаш — Кальман, Грос — 6:2, 6:2 (16 пар.)

 Чоловічі пари - чемпіонами стали Чаба Чонгар — Емануель Манкович (UAC). Друге місце у пари Ендре Кальман — Пал Секей (BFTC) — 6:3, 7:5, 6:1. Треті: Цізек — доктор Горейс (Ужгородський офіцерський тенісний клуб) та Ванек — доктор Шварц (той самий клуб).

 Несподіванкою попередніх матчів стала перемога пари Сілагі — Мольнар над дуетом Шаллер — Контратович (усі представники UAC) (13 пар.)

 Закриття турніру: голова організаційного комітету Левенте Секей у заключному слові підкреслив значення нового формату турніру та передав подяку UAC меценатам, спортивним товариствам і глядачам. В організації цього п'ятиденного спортивного свята, яке завершилося великим успіхом, брали активну участь Дьордь Шайлер, Ласло Шмідт, Іштван Сілагі та молодший Режьо Манкович.

Газета Pragai Magyar Hirlap №204 від 7 вересня 1932

Віртуальний каталог "Фалеристика Закарпаття": Медаль призера відкритого чемпіонату Підкарпатської Русі з тенісу, Ужгород - 1931 рік

Службові медалі Земського союзу пожежних дружин Підкарпатської Русі "За V-річну службу"

Službovyj medaľ zemskoho sojuza požarnych družin dľa P. Rusi. Za V. ročnú službu. Založeno 1932

 Серед маловідомих нагород міжвоєнної Підкарпатської Русі особливе місце займають службові медалі Земського союзу пожежних дружин (Službovyj medaľ Zemskoho sojuza požarnych družin dľa P. Rusi). На відомих екземплярах за 5-, 10- та 40-річну службу на реверсі міститься напис: ZALOŽENO 1932. Саме ця дата викликає найбільше запитань.

 Адже достеменно відомо, що Земську пожежну спілку Підкарпатської Русі (Zemská hasičská jednota pro Podkarpatskou Rus) було засновано ще 12 листопада 1922 року в Ужгороді. Про це повідомляла газета Slovenský Východ №258 від 14 листопада 1922 року. На установчих зборах було затверджено статут і обрано керівництво нової організації на чолі з Олександром Марковським. Але саме  1932 рік став переломним для пожежного руху в Республіці.

Službovyj medaľ zemskoho sojuza požarnych družin dľa P. Rusi. Za V. ročnú službu. Založeno 1932

 Початок 1930-х років став кризовим для добровільного пожежництва всієї Чехословаччини. Ще з кінця ХІХ століття добровільні пожежні дружини фінансувалися значною мірою за рахунок страхових компаній. Страховики були безпосередньо зацікавлені у розвитку пожежної охорони, оскільки вона зменшувала страхові збитки.

Однак Велика депресія різко змінила ситуацію. Страхові компанії почали скорочувати видатки, тоді як пожежні організації вимагали гарантувати їм належне фінансування. Саме тоді виник конфлікт щодо так званого пожежного внеску.

 Три мільйони крон, які так і не дійшли до пожежників. Надзвичайно показовою є стаття, опублікована 19 травня 1932 року в газеті Uj Közlöny. У ній зазначалося, що страхові компанії збирали із застрахованих осіб 3 % пожежного внеску, однак не перераховували ці кошти пожежним товариствам.

 Автор статті підрахував, що лише на території Підкарпатської Русі діяло 14 страхових компаній із загальним річним обсягом пожежних страхових премій близько 10 мільйонів крон. За його оцінкою, пожежні товариства недоотримали вже майже три мільйони крон, хоча ці кошти були фактично сплачені страхувальниками.

 Газета вимагала, щоб Крайове управління домоглося перерахування цих грошей пожежним організаціям.

 Реорганізація Союзу. Невдовзі після цього, 10 липня 1932 року, в Ужгороді відбувся Земський з'їзд пожежних дружин. За повідомленням газети Kárpáti Magyar Hírlap, саме на цьому з'їзді було проведено повну реорганізацію Союзу. Найважливішою зміною стало те, що членами організації відтепер були не окремі пожежні дружини, а окружні (районні) організації. Президію Союзу обирали строком на шість років. Таким чином, структура Союзу стала централізованою.

 Чому на медалях зазначений саме 1932 рік? На сьогодні можна запропонувати кілька пояснень.

Перша гіпотеза: у 1932 році було затверджено новий статут і одночасно започатковано систему службових нагород. Саме тому дата 1932 була винесена на всі службові медалі.

 Друга гіпотеза: у результаті реорганізації виникла нова юридична структура. Організація 1922 року мала офіційну чеську назву Zemská hasičská jednota pro Podkarpatskou Rus,

тоді як на медалі вже використано іншу назву — Zemskyj sojuz požarnych družin dľa P. Rusi. Це різні найменування, що можуть відображати не лише мовні особливості, а й зміну організаційної моделі.

 На сьогодні можна досить упевнено реконструювати загальну картину.

 12 листопада 1922 року було створено Земську пожежну спілку Підкарпатської Русі.

Навесні 1932 року загострився конфлікт між пожежними організаціями та страховими компаніями щодо фінансування.

10 липня 1932 року відбулася повна реорганізація Союзу із переходом на окружну систему управління.

1935 року проблему пожежного внеску було остаточно врегульовано законом № 79/1935 Sb. O hasičském příspěvku při požárním pojištění.

 На цьому тлі напис «ZALOŽENO 1932» на службових медалях набуває цілком логічного змісту. Він, найімовірніше, пов'язаний з масштабною реорганізацією організації та, можливо, із запровадженням нової системи службових нагород. Відоми екземпляри цих медалей з жовтого та сріблястого металів - вірогідно, для нагородження особ керавного і рядового складі.

Відзнаки "Хрест за заслуги Земського пожежного союзу Підкарпатської Русі"

Відзнаки "Хрест за заслуги Земського пожежного союзу Підкарпатської Русі" (Zasluženyj medaľ zemskoho požar. sojuza P. Rusi).

Відзнаки Земського пожежного союзу Підкарпатської Русі — громадської пожежної організації, що діяла на території Закарпаття в період перебування краю у складі Чехословаччини (1919–1939).

Напис на аверсі виконаний не стандартною чеською мовою, а русинською мовною формою, записаною латинкою на основі так званої абетки Їречека, яка використовувалася на Підкарпатській Русі в міжвоєнний період.

Газета Slovensky Vychod №258 від 14 листопада 1922 р.

Як дізнаємося з публікації у газеті Slovensky Vychod №258 від 14 листопада 1922 року: - 12 листопада 1922 року в Ужгороді, за участю віце-губернатора д-ра Ерфенфельда та представників пожежної служби майже з усієї Підкарпатської Русі, було створено Земську пожежну спілку Підкарпатської Русі (Zemská hasičská jednota pro Podkarpatskou Rus). Загальні збори від імені цивільної адміністрації Підкарпатської Русі відкрив міністерський радник д-р Йех. Після зачитування та затвердження статуту було обрано керівні органи новоствореної спілки. Командиром обрали Олександра Марковського.

У пізніших документах і на нагородах організація фігурує під назвою Zemský požární svaz Podkarpatské Rusi (Земський пожежний союз Підкарпатської Русі).

На загальних зборах було констатовано незадовільний стан пожежної справи в краї. Зокрема, зазначалося, що в Перечинському окрузі на двадцять сіл припадало лише три пожежні помпи, з яких дві були непридатними до використання.

Союз чехословацького добровільного пожежництва (Svaz čsl. dobrovolného hasičstva), створений 1919 року, у 1925 році нараховував 212 690 активних членів, об'єднаних у 7 661 добровільну пожежну дружину, що входили до складу 240 округів. У Чехії діяло 140 округів, 4 569 дружин і 144 533 члени, у Моравії — 53 округи, 1 531 дружина і 44 795 членів, у Сілезії — 11 округів, 157 дружин і 5 490 членів. У Словаччині пожежна організація перебувала на початковому етапі розвитку, і 1925 року там діяло 35 районних пожежних об'єднань. У Підкарпатській Русі на той час існували лише чотири добровільні пожежні дружини.

Газета Svoboda, що видавалася у Brno, №155 від 4 липня 1925 р.

У 1932 році Підкарпаторуський пожежний союз було реорганізовано: ухвалено новий статут, а структура організації змінилася таким чином, що союз почав об'єднувати не окремі дружини, а окружні пожежні об'єднання. На той час їх налічувалося дванадцять. Саме з цією реорганізацією, ймовірно, пов'язана дата «1932», зазначена на реверсі нагороди.

На реверсі також міститься римська цифра «II», що вказує на другий клас (ступінь) відзнаки. Це дозволяє припустити існування щонайменше двох класів нагороди. Імовірно, хрест із синьою емаллю належав до ІІ класу, тоді як хрест із червоною емаллю — до І класу.

Виробник: на реверсі міститься клеймо KEROUŠ — відомого празького виробника нагород, знаків та відзнак міжвоєнної Чехословаччини.

Нагороду вручали, ймовірно, керівникам пожежних дружин, активним членам добровільних пожежних товариств, організаторам пожежної справи, а також за багаторічну службу та заслуги перед пожежним рухом Підкарпатської Русі.

 

Значок "Закарпатська область - Територіальне управління МНС"

 

Значок "Закарпатська область - Територіальне управління Міністерства надзвичайних ситуацій"

Віртуальний каталог "Фалеристика Закарпаття": Нагрудний знак "10 років АРЗ СП ДСНС України. Ужгород, Закарпатська область"

Відзнака "Знак Пошани" Головного управління МНС України в Закарпатській області, 2008 р.

Фото з книги та реконструкція відзнаки з використанням ШІ

 Заохочувальна відзнака "Знак Пошани Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Закарпатській області", встановлена 17 березня 2008 року.

Детальний опис відзнаки є на сторінках книги  "Пожежна служба Закарпаття: минуле і сучасне", що вийшла 2010 року. На наступному фото - нібито міжнародний знак цівільної оборони, розміщений у нижній частині відзнаки (підтверджень цьому поки що знайти не вдалося).

Плакета "Місто Ужгород - артилерійському полку № 12" (30-ті роки ХХ ст.)

Плакета "Місто Ужгород" - артилерійському полку № 12 (30-ті роки ХХ ст.). Напис чеською: - Město Užhorod Dělostřeleckemu pluku 12. Důstojnisky sbor delostreleckeho pluku 12
(місто Ужгород артилерійському полку 12. Офіцерський корпус артилерійського полку 12)

 Історія 12-го «ужгородського» артилерійського полку в період Першої Чехословацької Республіки (1918–1939) тісно пов’язана з обороною найсхіднішого регіону тодішньої держави — Підкарпатської Русі. Протягом майже всього свого існування полк базувався в Ужгороді.

Підрозділ був сформований відповідно до наказу Міністерства національної оборони від 15 липня 1920 року на базі колишнього австро-угорського 12-го полку польової артилерії (12. polní dělostřelecký pluk) і увійшов до складу новоствореної чехословацької армії як Легкий артилерійський полк № 12 (Lehký dělostřelecký pluk No 12). До грудня 1920 року штаб полку розташовувався в Сечовцях, а з січня 1921 року — в Ужгороді.

У січні 1923 року полк був реорганізований і отримав нову назву — Артилерійський полк № 12 (Dělostřelecký pluk No 12). З січня 1923 року до 24 вересня 1938 року його штаб, взвод зв’язку та окремі артилерійські підрозділи дислокувалися в ужгородських казармах.

Полк підпорядковувався 12-й польовій артилерійській бригаді, а наприкінці 1937 року був переданий до підпорядкування командуванню артилерії 12-ї дивізії. До самого кінця свого існування він не був повністю моторизований. Для транспортування легких гармат і гаубиць використовувалися кінні упряжки. За штатом мирного часу полк налічував близько 700 військовослужбовців і трохи менше ніж 400 коней.

У вересні 1938 року, під час загальної мобілізації чехословацької армії, чисельність особового складу була приведена до штатів воєнного часу. Полк був підготовлений до оборони кордонів у разі угорської агресії. Проте після підписання Мюнхенської угоди та подальшого Першого Віденського арбітражу Чехословаччина була змушена передати Угорщині південні райони Підкарпатської Русі, включно з Ужгородом. Штаб 12-ї дивізії та Артилерійський полк № 12 були змушені поспіхом залишити місто. Підрозділи відступили на північ до запасних позицій у районах Сваляви та Хуста, де продовжили охорону й оборону нових державних кордонів.

У середині березня 1939 року угорська армія розпочала наступ на решту території Підкарпатської Русі, яка напередодні проголосила незалежність під назвою Карпатська Україна. Військовослужбовці 12-ї дивізії, включно з артилеристами полку, вели стримувальні бої, забезпечуючи евакуацію чехословацьких військових установ і цивільної адміністрації на територію історичних земель Чехії та Моравії.

Після остаточного розпаду Чехословаччини та окупації чеських земель нацистською Німеччиною Артилерійський полк № 12 у березні 1939 року був офіційно розформований. Частина його особового складу, насамперед військовослужбовці словацької національності, перейшла до новоствореної словацької армії, тоді як більшість чеських військовослужбовців була демобілізована або евакуйована до Протекторату Богемії і Моравії.